spitfire38: (Default)
[personal profile] spitfire38

Якщо раптом спитають про „український психологічний тип”, то, на мою думку, от ся історія може певним чином його проілюструвати. Та й мізансцена винятково „наша” – бо, напевно, немає нічого більш „українського за духом” ніж місцевий базар на початку літа, коли вся ота чудова городина і перші ягоди-малини раптом з’являються у великих кількостях і часто у гарному вигляді. А огірки, перші справжні огірки! Таких просто не знайдеш більш ніде – принаймні на тих інших базарах, що мені довелося побачити. А молодий часничок, а оті помідори, що вони як золото... Хтось скаже про турецький базар чи центральноазійский, але там воно, хоч і в біса гарне, але не зовсім „наше”, до якого змалечку звик. Ох, український справжній базар початку літа! Співав би й співав. Коли ти там, забуваєш геть про все на світі інше.

Ну, якщо, звичайно, у тебе є оті „три рублі”, за які хоч не всю ярмарку, а потрібну тобі частину можеш купить.

За цим трохи ліричним вступом, власне, до суті.



Закінчую я базарування і лишаються одна чи дві замовлені дружиною позиції з закупного списку. Ходжу, придивляюся, проводжу маркетингове дослідження за темою „ціна-якість” (звичайно, з точки зору форми, бо зміст не всі продавці дають скуштувати). Бачу нібито дуже конкурентну пропозицію – не те щоб демпінгову, але дуже і дуже конкурентну. Виявляю, що не я один такий розумний, і стаю в чергу – людей на десять така собі невелика. Традиційно ненавиджу черги, але зараз не той випадок – дружина завжди знає ціни і розбирається в якості, тому стаю собі і мовчу. Черга - в основному з жінок „за сорок”, яких  завжди чомусь на базарах більшість.

Торгівельну точку розвернули троє – Він, Вона (подружжя) і хлопець років двадцяти (чи син, чи найманий робітник – важко сказати, він сидить у кузові вантажівки, підсовує ящики і взагалі пильнує логістику). Він (фермерського типу дядечко "під 50") веде власне торгівлю і розрахунок з покупцями, Вона (того самого типу тітонька елегантсько зрілого віку) допомагає діставати і пакувати товар у торбинки.

Звертаю увагу, що Він напевно отримує задоволення від процесу – до кожного покупця лагідно і чемно звертається, влучно коментує всі замовлення, не цурається висловити пару-трійку перлин доречної народної мудрості, словом, дуже грамотно веде піар-кампанію. Сам такий усміхнений, ввічливий – любо-дорого дивитись, та й слухати приємно. Жінка його, правда, мовчить з виглядом сфінкса, тільки підкладає товар. Такий от розподіл праці. При тому всьому черга, треба сказать чесно, рухається досить повільно. Переді мною ще й влазить сувора тітонька „за шістьдесят”, яка безапеляційно заявляє, що „она тут занімала”, і я приречено звільняю трохи місця.

Поволі черга доходить до жіночки, якій, судячи з усього, десь "до 30" (мені видно тільки тили, і ці тили "в повному порядку", як, мабуть, і фронтальний огляд– зараз стане зрозуміло чому). Тут продавець наш переходить у вищий пілотаж – голос його вмикається на повну, чути звернення до покупчині  „моя мила - моя дорога”,  епітети щодо замовленого товару сягають висот рекламних кампаній провідних брендів світу, люди в черзі (і я з ними) починають посміхатися. Нарешті, все замовлене складено в торбинки і справа доходить до розрахунку, і ось „моя мила”, перевіряючи гроші, несміливо так  до продавця: „А я же вам давала ... гривен, а ви мнє десять должни...” В нашого продавця злітає посмішка з обличчя: „А я ж вам віддав...” Виникає відчутна психологічна напруга, „мила-дорога” щось шукає серед своїх грошей, Він спочатку розгублений, не вірить очам своїм, а потім голосно так і трохи жалісно звертається до найближчих в черзі: „Люди добрі, скажіть, я ж ніби віддав ті десять гривень, ну скажіть же, - віддав чи ні?..” Боляче на нього дивитись, ій-бо, вскочив дядько в халепу. Черга щось мурмотить незрозуміле, і раптом все перекриває залізний голос отої суворої тітоньки, що стоїть переді мною:” Канєшна, йому б з молодицями позалицятись, а то шо очередь стоіт, йому до лампочкі!” По цій декларації на сцену виходить дружина продавця з обличчям сфінкса, яка спокійно і так твердо зауважує: „Так, Васю,  давай я стану, а то ти ще наторгуєш...” Переможений Вася, розібравшися чи не розібравшися, але завершивши якимсь чином розрахунок з „милою-дорогою”, покірно погоджується і зі словами „Так, любонько, давай ти тепер, а то мені щось голову сильно напекло”, зникає з авансцени на підсобні роботи.

Мушу вам зауважити, цей Вася, як кажуть англосакси, „зробив мій день” – такого заряду психологічного позитиву я не отримував давно.



Profile

spitfire38: (Default)
spitfire38

September 2014

S M T W T F S
 123456
7 8910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 24th, 2017 08:50 pm
Powered by Dreamwidth Studios